46_1_67Творчий доробок поета Ярослава Павуляка не надто великий: збірки поезій Блудний лебідь (1993), Могили на конях (1999) і та, про яку йдеться. Та суть, зрештою, не в тому, пише про Павуляка-поета літературознавець Петро Сорока. Досить прочитати будь-яку ліричну мініатюру чи більший обсягом твір, аби відчути, що це справжня поезія. Поетів такого рівня в Україні одиниці.

Життя уродженця Тернопільщини Ярослава Павуляка круто змінилося після подій ночі першого  травня 1969 року, коли він, недавній випускник відділу кераміки Львівського училища прикладного мистецтва ім. І. Труша, встановив у рідному селі Настасові памятник Тарасові Шевченку. Відтоді втрапив під пильну увагу відповідних органів. Після численних митарств на дорогах життя, 1978 року виїхав у Чехословаччину. З 1991 року живе в Тернополі, працює завідувачем історико-меморіального музею політичних вязнів прокомуністичного режиму.

В основі поетично-філософської системи Ярослава Павуляка лежить образ-символ як найефективніший засіб пізнання світу, як культурний код часу і простору.  Поетові вдалося сказати своє слово. Зосередженість, самособоюнаповнення (за В. Стусом) цієї на диво сугестивної поезії сприймаєш, як питомо власні настрої, переживання, відчуття. Образи-конструкції тяжіють до складної метафорики: І живу, усміхаюсь до себе / в круговерті бездомних птиць, /на пергаменті мого неба / ієрогліфи блискавиць () Флейти дощу / Застрягли у землю. / Блакитноокі /Коні/ Побігли,/ Побігли / Дивитись. / Білі флейти дощу / На конях. Ресурс відчуття художньої правди, проникливі, проймаючі інтонації авторського голосу: ці вірші одночасно і сповідь, і проповідь Ми помираєм самотужки / Без похоронної краси, / Хай наші душі, наче юшку, / Розхлебтують бездомні пси () Знайдуть мене, чи сам я віднайдуся, / І не ридаю, не тремчу, не сплю / Вслухаюся в пророцтво землетрусу, / Зануривши обличчя у ріллю.        

Безсумнівна оригінальність художнього світобачення, відсутність набору штампованих фраз і псевдопатріотичної риторики принципово відрізняє поезію Ярослава Павуляка від заангажованої продукції більшості сучасників-поетів. Ці вірші вислови справді вільної особистості, не звязаної ніякими канонізованими умовностями: В роті людини / вулкан зашнурований. / Дбайливо спрасовані крила / виснуть у шафі / на цвяшку / Стебла мовчання / Від підлоги до піднебіння. Досвід поета спонукає до відвертих інвектив, він гірко нервує від того, що відбувається в Україні: Але політика божевільна. / Їй інколи хочеться поласувати / Людьми / І кровю / Запити () Ми так привикли до корита, /Ми так вилизуємо дно, Що проковтнули б з апетитом / Яке завгодно знамено.    Але це не модна нині патетика: поет не уявляє себе поза Україною, для нього Україна була, є і буде з ним:

Не треба терну і тюрми,

Не треба гніватись вітрами,

Якщо спіткнувся підніми

Всіма весняними гілками.

       Не відвертай похмуро віч,

       Мені печуть столітні шрами,

       Якщо блукаю, то поклич

       Всіма співучими струмками.

Я пломінь твій, а ти мій край,

Не почужаймося серцями,

Якщо злякаюсь покарай

Всіма найважчими дощами.

       Я твій боржник. Не в тому суть.

       Є щось дорожче мого краму.

       Якщо зневірився забудь

       Всіма грядущими синами.

Поет Ярослав Павуляк постає як митець вибухової експресії. Досвід несвідомого вираження духу фантасмагорія, фатаморганні галюцінації  допомагає йому проникнути по той бік свідомості, осягнути нескінченне і досі незнане. Прийоми, якими поет досягає цих ефектів, традиційно сюрреалістичні: містика, елементи фантастики, жахи, спотворене людське тіло, такий собі театр абсурду: Лежить обличчя на асфальтіЯ підійшов, а біля нього / Світився вирваний язик. Поет творить на перехресті стилів:  бінарність самоідентифікації у реальності, психічний анархізм, звільнення від контролю розуму, спонтанність вислову та інтуїтивізм органічно поєднують непоєднувані стильові манери: химерний гротеск (Так живу, щоб колись навесні \ Заспівали могили на конях () Пливе по воді книга, мов айсберг. / Зі споду її перелистують / риби, / водорості), чистий ліризм (Знайдуть мене з янтарними очима /Не витязем на карому коні  / Лежатиму навпомацки плечима / До неба, а душею до стерні),  суміщення сну і реальності,  уявні й  нелогічні сполучення предметів (Ось місце / нашого поцілунку. / Ми спекли його /між вустами / і поклали в пташине гніздо. / Потім ввійшли у стовбур, / обмоталися корою / і від вітру хитались / вкупі / з деревом, / гніздом, / поцілунком).

Поет звертається до народно-фольклорних мотивів (зокрема, лемківської образної культури), використовує  мовні засоби: діалектизми, зменшено-пестливу лексику. Цікаві вірші-тавтограмми (Дорікать дощам даремно, Село сувоєм сну сповите),  вірші-замовляння, де наявні елементи чаклунства (Булатна / біла булава / болить у тілі. / Бували / біля берегів / букети білі), анімістичне вірування про переселення людської душі в рослинний світ: Памятаю те місце, / де каміння підстрибує вгору, / мов іскри, / де листя таке дитяче, / де сміється воно і плаче, / де до тіла / земля впритул / там / зацвіту, сподівані моменти ірраціональної ніжності, що неможливо збагнути розумом (Ми не знали, що є прощання, Був тихий день. Безвітре літо, Одягни-но біле, біле, Блукає потяг по Карпатах).

Окрім віршів, збірка містить поеми Блудний лебідь, Реквієм, Підошва та Скрипаль і балада про нього. Ці твори мають примхливу композицію, оригінальний строфічний малюнок і демонструють право поета на зухвалий експеримент.  Романтична піднесеність у поєднанні з елементами фантастики, деякий сюжет, психологічні паралелізми, символіка, гіперболізація і віра в магічну дію слова справляють сильне емоційне враження.

Творчість Ярослава Павуляка  переживає сьогодні нову хвилю визнання. Він не комерційний автор, але є багато читачів, які захоплені його творчістю, бо відчувають духовну спорідненість із поетом, тому що він не фальшує, не грається навіть сам із собою, зосереджений на внутрішньому, а не на суєтному зовнішньому. Слово  шанованого поета екологічно чисте і байдуже до влади і агресії, воно  спонукає до відвертих відповідей, яких ще ніхто, нікому і  ніколи не давав. Це приваблює найбільше і, на мою думку, психологічно змінює якісь дуже суттєві речі, адже  кожна людина, яка прочитає ці вірші, можливо, зрозуміє щось важливе про себе і своє призначення, відчує свідомий потяг до повноцінного існування на землі. 

Source: http://sumno.com/literature-review/povernennya-nepokayanogo-ikara/

 

Юлія Починок

Дорогою життя Ярослава Павуляка

Ярослав Павуляк. Дороги додому. Тернопіль: Джура, 2009. 156с.

Настояні досвідом та гіркотою життя вірші Ярослава Павуляка мають елегійний характер. Автора цікавлять не проблеми нації, а внутрішні переживання конкретного індивіда. Ліричний герой збірки самозаглиблений і зайнятий спогляданням у найпотаємніші куточки своєї душі. Наскрізним мотивом збірки є дорога, тому цілком виправдала себе назва Дороги додому: З чужини до отчого порога/ голову обмотує дорога. Ще одним таким додатково-підсилювальним є мотив бідності, що вкраплений дощем, який до дірок дахів дрантливих,/ досягає до душі і десь там, глибоко,/ там, у кишені,/ там, у голосі,/ там, у житті,/ співає дірка. Як память давнини у збірці епізодично фігурує архетип коня: поплаваймо на балконах колись плавали на конях і білі флейти дощу/ на конях наче вічність летять і чекають допоки нам заспівають могили на конях, та все одно, хоч у лахмітті болю,/ моя душа, мов квітка на коні.
Поезії Я.Павуляка уквітчані художніми засобами: метафорами (мені в дитинстві з деревця крутого/ нетлінний тато вистругав дорогу, зівяла сорочка на грудях); порівняннями (щоб, немов немовля, у печері/ не заснуло життя без вечері, в музеях наших животів,/ немов капронові панчохи,/ лежать кишки усіх сортів). Попри неологізми запозичені у П.Тичини: провину щовечора дитинно/ буду гойдати як біду, у автора є прекрасні неологізмовані авторські епітети: похоронна краса (можна класифікувати і як оксюморон), гниле мовчання, безшелесно/ безшепітно/ товпляться дерева, обвуглені вуста, зірки моргасті; цікавий неологізм розтринькали базарно. Все це свідчить про ґрунтовну філологічну підготовленість поета.
Вірші Я.Павуляка мають своєрідний ритм, тому подекуди зустрічаємо рядки із яскраво увиразненими словами, що мають певне смислове навантаження: шукаємо/ щось/ гуртом,/ поодинці,/ а нас/ матері/ виглядають/ із вирію/ кожною/ зморшкою/ на обличчі. Збірка вирізняється алітераційними віршами, зокрема анафорична алітерація буття: бували/ біля/ берегів/ букети білі, що одразу провокує на риторичне запитання: нема чи є?.. Також анафорична алітерація сну: село сувоєм сну сповите,/ спокою статуї стоять.
У репертуарі автора наявні як римовані, так і неримовані вірші. Поет підтримує сучасні тенденції в літературі і застосовує прийом анжамбеману: ікари/ бетон/ собою/ бом-/ бар-/ ду-/ ють. Тому таке колосальне поєднання традицій та новаторства провокує нас вважати ліричного героя збірки дуалістичним, себто таким, що пропагує традиційні мотиви із вкрапленням модернового експерименту. Нетрадиційні вірші Я.Павуляка за жанровою характеристикою вільні. Оскільки мають внутрішню риму, рядки різної довжини, а сильний потік ритму змінюється його абсолютною відсутністю: впялися в її/ дивовижне лико/ цвяхи,/ тривоги,/ ночі безсонні,/ металобрухт, кнопки/ і роги,/ різні родзинки,/ жарти,/ наклепи,/ ідеї болючі,/ і наглі потреби,/ і все це вмістилось/ в звичайній підошві/ глибоко,/ наскрізь,/ мовби назавжди. Ще однією ознакою осучаснення є інтертекстуальність його поезій. До прикладу, вірш Напекла йому перша дівчина побудований на основі тези та антитези, за зразком збірки Замість сонетів та октав П.Тичини, а мотив звучить як алюзія на вірш І.Франка Тричі мені являлася любов. Таку схожість нам продемонструє антитеза: перша дівчина обманула, друга дівчина тихо зрадила, а третя дівчина постелила/ тай у краплі води втопила. У образі Я.Павуляка, де навколішках тихі корови/ ікону води цілують знаходимо паралель із язичницькими мотивами Б.-І. Антонича, у якого корови моляться.
Цікава поетова формула образно-світоглядної антиномії місто/село простежується у диптисі Крила коромисла. Де двоє відер село і місто/ на коромислі веселковім несе ліричний герой дорогою життя, щоб в селі напувати серце, а у місті захланний мозок. Тут маємо прекрасну антитезу пафосності міста дитинній первинності села: о, місто, спалахи черлені,/ довкола села глядачами,/ ти, ніби клоун на арені,/ перед дитячими очами.
2009р.
 

Source: http://maysterni.com/publication.php?id=39619

 

Анна ЗОЛОТНЮК

Іван МАРЧУК: Мені пощастило я засвітився у збірці фантастичного поета

Тернопільський поет Ярослав Павуляк  неординарна постать української літератури

Тернопільський поет Ярослав Павуляк неординарна постать української літератури. Згадати бодай те, що його перша збірка Блудний лебідь вийшла друком, коли поетові виповнилося сорок пять. Далі зріла та вистояна Могили на конях. І ось тепер нарешті склалася сакральна трійка вийшла збірка Дорогами додому.

Звісно, основу творчості Ярослава Павуляка формує не те, що він пізно видав свою першу збірку, чи те, що не гнався і не женеться за визнанням. Усі секрети творчості поета в її самобутності і неповторності, витонченості ліризму та мереживності образів.

Його життя так само неповторне та знакове, як і поезія. Антологічною стала історія того, як поет встановив памятник Кобзареві у своєму рідному Настасові Тернопільського району. Тоді він вчився в училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша. Виготовив памятник. На свій 21 день народження 30 квітня почав встановлювати, а на ранок 1 травня подарунок отримали всі жителі села. Звісно, що за це йому добряче дісталося на горіхи. Такого ще не було, щоб за один день, як гриб після дощу, вигулькнув памятник. До речі, він там ще досі. Не були спокійними й наступні роки Ярослава Павуляка він мав чимало проблем за свою любов до України.

Звичайно, що бурхливе минуле знайшло свій відголосок у його поезії. В ній багато суто українського міфу, легкого флеру романтики, вона глибоко автентична. Нова збірка поета продовжила ці традиції. Але й має одну, геть нову особливість. Це збірка не лише поезій. Позаяк вона щедро ілюстрована картинами Івана Марчука, її можна назвати поезо-картинною. Ці два вияви прекрасного сформували самобутнє естетичне явище. Дивовижно, їх гармонія настільки велика, що вони плавно переходять одна в одну.

Мої картини і його вірші співзвучні, каже Іван Марчук. Славко мій поет. Він створює словесні картини. Мені пощастило я засвітився у збірці фантастичного поета. Я не втручався в процес відбору картин. У мене їх так багато, що кожна підійшла б. Я з радістю дав би ще більше картин у збірку. Наступного разу, коли будемо разом працювати над книгою, так і зроблю.

Познайомилися художник та поет тридцять років тому в Братиславі. Тоді Іван Марчук, як жартує сам, графоманив. Коли прочитав поезію Павуляка, зрозумів, що той справжній митець.

Вірші Ярослава наймудріші та найсимпатичніші. В нього є естетика рядка. Його поезія багата на образи яскраві та сюрреалістичні. Наприклад, моя дорога впала в яму, голову обмотує дорога. Ярославу вдається поєднати душевну чистоту із мудрою поезію. В мене є кілька улюблених віршів. Зарив я в землю, Моя дорога впала в яму і ще з десяток-півтора перлів, які я всім читаю в майстерні. Всі дивуються, бо ніхто Ярослава Павуляка не знає. Його збірка лежить у мене на столі як своєрідна біблія. Він мій улюблений поет, найславетніший після Шевченка для мене.

Ярослав Павуляк також тепло відгукується про Івана Марчука:

Як познайомилися багато років тому, так і пльонтаємося до сьогодні разом. Саме в нього знайшов підказку того, як треба назвати збірку. В Марчука одна з картин називається Дорога додому, і так, щоб то не видавалося як плагіат, назвав Дорогами додому. Я довго вибирав поезію, що мала ввійти до збірки. Так, до неї ввійшла ще ніде не друкована раніше поема Підошви та вірші різних років.

     

 

11.02.2010|07:25|Євген Баран

Блудний лебідь української поезії...

На здобуття Шевченківської премії: Ярослав Павуляк. Дороги додому. Тернопіль: Джура, 2009. 156 с.
 
Ця книга, хоч і не пройшла непоміченою (було декілька рецензій: Юлі Починок, Тетяни Дігай), однак не дістала того розголосу, на який заслуговує. Навіть передмова Степана  Сапеляка і післяслово Богдана Бастюка та ілюстрації картин Івана Марчука не додали додаткових козирів, а мали би. Бо книга видана поліграфічно добре. Іван Марчук, як художник, бездоганний. Поезія просто чудова. Нарешті і Сапеляк, і Бастюк талановиті автори, можливо, не бездоганні, але талановиті.

Номінування цієї книги на Шевченківську премію йшло по інерції: здається, самі тернополяни не дуже вірили, що книга зможе пробитися крізь заслону експертів, кулуарних домовленостей і навкололітературних інтриґ.  Так само виглядала дещо раніше ситуація із книгою поезій Михайла Левицького, теж гідного номінування на Шевченківську премію. Одначе, у нас перемагає не завжди той, що гідний мати відзнаку. Такий льос цих провінційних поетів, до якого додається ще й стереотип міщанський, так вони ж піяки , та яке моральне право вони мають представляти українську поезію?!. Справді, у такому разі шановний Тарас Григорович ніколи б не удостоївся чести стати лавреатом національної премії.

Не знаю. Я стаю все лояльніший до недоліків людських у поетів, все більше мені йдеться про ті світи, які вони звільнили із клітки власного тіла, подавши візію світлу, майже біблійну. А ще обрамлену власним нестихаючим болем, який витворює античну (біблійну) трагедію українства. І як вони знаходять ті слова не патетичні, не правильні словеса, а якийсь зболено-мудрий, елегійно-просторовий стих їхньої лагідної, опечаленої душі.

Ярослава Павуляка треба читати, як молитву, з відчуттям внутрішньої готовности до катарсису. Читати, як колись наші діди читали біблійні псальми: врівноважено, речитативно, наспівно. Не шукати текстів і підтекстів: вони, мов стишено-елегійна  музика з несподіваними інтонаційними проривами і надривами, з перепадами і переливами, передзвонами і півтонами обволікують серце, і тоді воно щемить: болісно, радісно, вільготно, сумно-сумно, аж до спазм, до задухи, до бажання роздерти груди, аби переконатися, що твоє серце ще не зчерствіло...

..........

Я завтра прийду знов до всіх і до нікого,

Когось нема, когось завжди нема.

...........

 

 *     *     *

Зарив я в землю безліч юних днів,

Між ними був один, що дуже жити хтів.

 

Те місце, де лежать їх мертві голоси,

Я каменем приклав, щоб не розрили пси.

 

А нині, мов на гріх, бракує того дня

До нього мчу і мчу, упавши на коня.

 

Рядок з вірша і повністю інший вірш, і ще , і ще находиш у Павуляка ці прості  й безхитрісні  слова. Навіть не слова ноти, звуки, що зупиняють тебе мимоволі, і ти починаєш згадувати, споминати перед очима люди, долі, епохи ... Щось  невловимо чисте проривається до серця, щось несподівано втрачене і далеке переживається як власне, близьке, твоє...

Дуже маленьку

Навчили мене співати

Пісень корови.

 

А тая, як вишня,

На кінчику рога з росою

 Співала сумної.

Ох, тая, як вишня .

..............................

 

Нам годі змінити щось в цьому найхимернішому зі світів, але можемо бодай на мить повернутися до самих себе, якщо зуміємо повернути ЛЮДИНУ ІЗ ЖИВИМ УКРАЇНСЬКИМ СЕРЦЕМ  до розуміння правди в собі.

Так довго говоримо, що треба повернути престиж культурі, літературі, відповідним нагородам, які би стимулювали розвій національного духу, і не хочемо бачити очевидного: премія, тим більше Шевченківська, тоді відІграватиме бодай незначну консолідуючу ролю в культурі, якщо ми навчимося відзначати не обсяги і кількість зробленого, а ті рядки, слова,  окремі вірші, новели etc., які пробивають товщу квазіцивілізаційного зла у нас і нагадують, навіть спамятовують, що ми, всього навсього, смертні й прості ЛЮДИ, покликані у світ чинити добро і протистояти злу.

Така просвітлено добра (естетично бездоганна) поезія Ярослава Павуляка. Така беззахисно українська, така людяно-вічна...

Просто хочеться 

Підняти малий камінець,

розбігтись,

піднявши ногу,

(Є молитва така),

і жбурнути його в

літака,

і впасти сумним на дорогу.

 

Або рибою воду

набити

і трошки

зі злості пожити.

 

Уїтменівські, антоничевські мотиви, настрої, інтонації зринають у поезіях Ярослава Павуляка, але так ненавязливо, делікатно, майже ніжно...

Поеми Блудний Лебідь, Реквієм, Скрипаль і балада про нього, Підошва, якими завершується книга поезій, витворюють цілісну світоглядну, естетичну панораму світу Ярослава Павуляка, з його трагедійно-драматичним переживанням індивідуального життя як національно незнищенного буття у часі й просторі. Це його спосіб говорити. Його спосіб молитися. Його спосіб мовчати. Його прагнення словом наповнити тишу, аби воно зазвучало як торжественна симфонія Бетговена.

Нам залишається почути. Або не почути. Не побачити. Не звернути увагу. Скептично відмахнутися. Бо все відбувається, як записано в книзі життя: Богові Богове. Кесарю Кесареве. Поетові Вічність...